Блаженніший Святослав – фігура знакова як для Української Греко-Католицької Церкви, так і для українського християнства в широкому сенсі. Наступного тижня Блаженніший Святослав відзначатиме восьму річницю своєї інтронізації на престол Глави УГКЦ.
За час свого служіння як архипастиря греко-католиків він неодноразово наголошував на важливості співпраці Церкви, влади та суспільства для побудови нової України. За потреби не боявся публічної конфронтації з чинною владою. Під час Революції гідності заявляв, що священнослужителі УГКЦ не можуть перестати молитися з протестувальниками в молитовному наметі на Майдані, бо «душпастирі повинні бути з людьми, адже «пастир повинен мати запах своїх овець».
Спецпроект «Вибори Вибори» поспілкувався із Главою УГКЦ про суспільно-політичні трансформації, які відбуваються в Україні після Революції гідності.
Окремо зачепили тему публічної дискусії щодо служіння у Святій Софії, стосунків з новоствореною Православною Церквою України, важливість утвердження невідворотності покарання за злочини.
І звісно, наскрізною темою усієї розмови були вибори: ризики популізму, важливість легітимності результатів, потреба виборчої реформи та роль кожного громадянина-християнина в цьому процесі.
“Жодна із Церков не може претендувати сьогодні на Святу Софію як на якийсь свій храм”
– Нещодавно між Українською Греко-Католицькою Церквою та Православною Церквою України виникло непорозуміння. У ПЦУ були невдоволені вашим бажанням провести службу в Софійському соборі. Чому у вас виникло прагнення провести Літургію саме в цьому храмі?
– Насамперед хочу сказати, що конфлікту між УГКЦ та ПЦУ немає. Наші відносини навіть сьогодні є досить позитивними. З обох сторін ми бачимо бажання співпрацювати для добра українського народу. Ми здобули цілий багаж добрих стосунків. Варто згадати, наприклад, ті стосунки, які існували між моїм попередником Блаженнішим Любомиром і Патріархом Філаретом. І ми собі поставили завдання, що цей скарб ми не маємо права у будь-який спосіб розтратити. Навпаки, ми хочемо його розвивати.
Уже на першій зустрічі з Його Блаженством Епіфанієм ми почали думати про певну дорожню карту нашої співпраці. Умовно кажучи, це певний план, як нам будувати наші відносини. Наша Церква уже має опрацьовану концепцію екуменічних стосунків. Православна Церква України, мабуть, тільки буде над нею працювати. Тому зрозуміло, що ми всі мусимо набратися терпеливості, щоб конкретне оформлення цієї співпраці ще дійшло.
Але дуже важливо підкреслити, що дорожньою картою такого зближення є передусім відкриття, усвідомлення спільних корінь. Бо зближуватися можна на основі того, що вже сьогодні нас єднає. Спільне коріння – це спільна спадщина київського християнства, спадщина Володимирового хрещення. Звісно, що кожна Церква по-своєму інтерпретує історію. Але беззаперечним є те, що щонайменше до XVI століття ми були однією Церквою.
Очевидно, що такою дорогою до власного коріння, до відкриття своєї ідентичності і для тієї, і для тієї Церкви є дорога до Святої Софії. Свято-Софійський собор є материнським храмом усіх наших кафедральних соборів. На сьогодні ми бачимо, що собор Святої Софії є скарбом усього українського народу. І жодна з конфесій не може претендувати на якесь одноосібне посідання цього собору.
– Інакше кажучи, історично УГКЦ також має повне право проводити в Софійському соборі служіння. У чому тоді причина непорозуміння?
– Це вже не перший раз, що наша Церква організовує якісь події в соборі Святої Софії. Остання подія була в листопаді. Ми презентували репринтне видання Галицького Євангелія 1144 року. Це найстарша рукописна пам’ятка християнства Київської Церкви. Старших артефактів не збереглося.
І для нас було великим здивуванням, що наше прагнення помолитися у Свято-Софійському соборі може в когось викликати якісь образи чи непорозуміння. У нашій екуменічній концепції ми прийняли позицію не робити нічого, що могло б образити іншу сторону, у цьому випадку – православних братів. Тому ми були, щиро вам скажу, прикро розчаровані.
Ми думали, що вже набагато ближчі одні до одних, набагато краще одні одних розуміємо, що той шлях зближення вже не є такий довгий і далекий. Але побачили, що, мабуть, ще є різні чутливості, різне бачення самого Свято-Софійського собору, різне розуміння можливості чи неможливості комусь там бути.
Тому я думаю, що це треба взяти до уваги. Не розчаровуватися. Трагедії не сталося. Добра воля не зруйнована, капітал єднання, який ми напрацювали, не розтрачений. Але потрібно тепер спілкуватися, діалогувати і думати, як нам разом рухатися до спільного коріння.
– Нещодавно була ваша остання зустріч з Епіфанієм. Чи порозумілися і про що говорили з Його Блаженством?
– Так. Ми мали дуже гарну зустріч з Його Блаженством. Ми говорили про те, що Свята Софія сьогодні – на щастя, є в руках держави. Тобто жодна з конфесій не має якогось одноосібного права на те, щоб там звершувати свої богослужіння чи проводити події. І це нормально.
Ми теж погодили наше ставлення до Свято-Софійського собору. Нам дуже важливо, щоб це було загальноприйнятим консенсусом. Часом ми чуємо таку фразу: хто посідає Святу Софію, той посідає Україну. Вважаю, такого типу мислення є дуже небезпечним і цілком нецерковним. Тому що ми тоді дивимося на цю велику духовну святиню як на якийсь матеріальний об’єкт, як на інструмент для якоїсь іншої мети. Тоді цей символ нашої єдності перетворюється на об’єкт нерухомості, що його десакралізує.
Собор Святої Софії є символом Божественної Премудрості, яка відбилася в живій спільноті неподіленої Київської Церкви. Тобто Свята Софія – це щось набагато більше, ніж тільки Софійський собор.
То наша матриця християнського буття. Це є християнське коріння української цивілізації, яке сьогодні ми маємо зрозуміти і відкрити для того, щоби побудувати цивілізовану європейську державу, яка би не відреклася свого християнського коріння, свого фундаменту.
“Сьогодні Церква може виступати доброю матір’ю для свого народу”
– Зараз популярно використовувати тему Бога у своїх політичних кампаніях. Томос-тур, показове освячення пасок на Великдень і роздача під брендом політичної партії, демонстративна сповідь політиків. Як ви ставитеся до такого? Чи є офіційна позиція УГКЦ з цього приводу?
– Католицька Церква є глобальною спільнотою, яка переживала не одну революцію, не одне суспільне потрясіння, і має колосальний досвід, яким чином входити в публічний простір. Ми кажемо, що справжній християнин є найкращим громадянином. Тому що він має внутрішню духовну мотивацію для того, щоб чинити добро і уникати зла. Більш конструктивного громадянина годі знайти.
Якраз християни і є ті, що розуміють в перспективі вічності значення добра і правди. От ми сьогодні живемо, кажуть, у період постправди. Тому важко зрозуміти, чи кандидат говорить правду.
Християнин на такому поведінковому рівні має певні критерії для розрізнення. Очевидно, що виховання зрілих громадян, які б самі могли орієнтуватися в суспільному дискурсі, це перше завдання Церкви. І греко-католики є активними громадянами. На цьому рівні Церква завжди буде активна.
– Але ми говоримо, зокрема, про створення образу побожного громадянина, який політики демонструють виборцям.
– Ми завжди намагаємося бути Церквою, яка не втручається в політику, а з іншого боку – не дає політикам себе інструменталізувати для своїх політичних цілей. Те, що ви сказали, ці вияви публічної побожності, зокрема в передвиборчий період, – це один із способів використання довіри людей до Церкви. Ми бачимо, що сьогодні рівень довіри до державних інституцій є дуже низьким, а Церкві люди ще поки що довіряють.
Очевидно, що такий політик, якого б я назвав не дуже чистим на руку, намагається використати Церкву для своєї політичної мети. Ми це оцінюємо однозначно негативно, бо це шкодить як Церкві, так і політикові.
Церква, яка інституційно намагається в такий спосіб досягнути якоїсь лобістської мети через співпрацю з такого типу політичними кон’юнктурами, завжди втратить. Бо такі політики, немов якір, потягнуть на дно довіру самих вірян тієї Церкви до її священноначалля, до тієї місії, яку Церква повинна виконувати в суспільстві як моральний орієнтир. Якщо політики загасять моральні світочі в Україні, то настане дуже небезпечна темрява. Я думаю, що всі Церкви повинні це розуміти.
Але є ще інший рівень. Про нього багато говорять науковці, які досліджують публічну релігію. Це рівень філософський, рівень тих чи тих цінностей, принципів і засад суспільного будівництва. І ось тут Церква, я б сказав, має особливе завдання – бути активно присутньою в суспільному дискурсі стосовно того, на яких принципах, засадах, цінностях нам потрібно будувати нашу державу.
Бо ми бачимо, що дуже часто наші політики будують свої виборчі гасла, навіть коаліційні угоди, не на хартії цінностей, а на прайс-листах. І це, на мою думку, є з одного боку нерозумно. А з іншого – шкідливо і небезпечно.
І тому Церква вступає в дискусію на тему нашого суспільного будівництва, на тему опрацювання певної чіткої ідеї державотворення. Греко-Католицька Церква, хоча ніколи не була державною, не була гвинтиком в якійсь державній машині, а завжди слугувала гвинтиком народу, сьогодні є активно державницькою. Тобто намагається увесь свій досвід долучити до будівництва не фейкових інституцій, а справжньої, міцної, державної світоглядної матриці з християнською, розвиненою демократію.
– Торік у травні Синод Єпископів УГКЦ, а потім і Всеукраїнська рада Церков зверталися до влади з тим, що важливо змінити виборче законодавство, але віз і нині там. Зерно слів від Церкви падає не на той грунт чи як це ви оцінюєте? Бо, фактично, рік простою в тому питанні.
– Я ще більше скажу. На початку минулого року Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій мала зустріч із послами країн Великої сімки. Метою цієї зустрічі було розробити певний план суспільної активності Церков, щоб підтримати різні, вкрай необхідні реформи в державі.
Бо для нас усіх було очевидно, що це рік входження в нові вибори. І багато політиків не зацікавлені в тому, щоб розпочинати або скеровувати свою активність на проведення тих реформ, які не дадуть швидких виборчих дивідендів. Навіть країни Великої сімки зрозуміли, що, крім Церков, промоторами такого типу реформування ніхто інший справді не може бути.
Сьогодні Церква може виступати доброю матір’ю для свого народу. На тій зустрічі я навів такий приклад: дитині болить зуб, вона плаче, тоді мама мусить повести таку дитину до лікаря. Без мами дитина до лікаря ніколи не піде. Лікар може зробити боляче, але дитина піде на цей біль, тому що довіряє мамі. Тому потрібно було робити певні болючі реформи, які політикам були не до вподоби, але Церкви їх підтримали.
У нашому посланні, про яке ви згадуєте, ми говорили про дві необхідні речі, що їх треба було зробити. Перша – створення антикорупційного суду. Українське суспільство аж кричить, що потрібно щось урешті робити, щоб корупційні схеми не нищили нашу державу зсередини.
Друге, про що ми говорили, – необхідно терміново змінити виборче законодавство. На жаль, нас почули наполовину. Я б сказав, що, можливо, почули з певним страхом. І не наважилися зробити того, що ми пропонували. Я не знаю чому. Але ми не перестанемо про це говорити.
– Чому для Церков зміна виборчого законодавства є такою важливою?
– Бо головним меседжем, зверненням і нашої Церкви, і інших Церков до виборців є нагадування про святий обов’язок прийти і проголосувати. Участь у виборах є важливим моральним обов’язком християнина. Тому що вибори є одним із головних моментів демократії, головних моментів делегування влади, головних моментів, коли люди повинні відчути відповідальність за того, кого ми вибираємо.
Якщо ми зробимо поганий вибір або не прийдемо вибирати, то тоді прошу не нарікати на того, хто прийшов до влади. Бо ви свого часу абсолютно нічого не зробили, щоб до влади прийшли кращі сили, кращі люди, кращі ідеї.
Але сьогодні багато хто з наших людей нам опонує і каже: “Владико, ви нам кажете іти голосувати? Очевидно, що є дезорієнтація, за кого. Але з іншого боку – як можна мати довіру до самого механізму проведення виборів?” І ось, чуючи цей голос людей, я звертався і буду звертатися до всіх, хто готовий мене почути, що зміна виборчого законодавства чи його вдосконалення є необхідною умовою зростання довіри виборців до самої системи виборів.
– Є ще інший бік медалі. Зараз, фактично, щотижня публікуються різні соціологічні опитування. Зростання уваги до популістів викликає експертному середовищі скрегіт зубів і плав, мовляв, народ у нас не той, і як так може статися, що люди готові віддавати голос за те, що немає сенсу. Чи бачите ви якусь причину зростання уваги до популізму? Якою мала б бути відповідь Церкви?
– Ми оголосили цей рік роком молитов за чесні вибори. І в теперішньому зверненні напередодні президентських виборів ми чітко і ясно засуджуємо популізм. Це абсолютно неприпустимо, щоб люди віддавали голоси за популістів. Адже популізм – це абсолютно недержавницька позиція. Це не є та філософія, яка може щось будувати. Популісти можуть тільки нищити. Бо вони пропонують щось, чого неспроможні здійснити, а деколи не мають навіть зеленого уявлення, як це робиться, чи чіткого бажання робити те, що обіцяють.
На жаль, популізм сьогодні є загальносвітовою тенденцією в політиці. Ми бачимо в багатьох навіть провідних країнах світу при владі популістів. Наприклад, Італія – один із прикладів. Коли до влади прийшли популісти, крайня правиця і крайня лівиця створили коаліцію. То що, в Італії не той народ? Очевидно, що тут значно складніша причинна база такого типу поведінки.
Для того щоб, з одного боку, застерегти перед популізмом, а з іншого – допомогти людям зорієнтуватися, хто є популістом, а хто ні, ми видали декалог виборця, в якому проголосили певні цінності, згідно з якими наші люди повинні аналізувати ті чи ті гасла.
Але знаєте, що мені справді дуже сумно тепер? Що популярними можуть бути ті, які навіть не мають своїх гасел і нічого не обіцяють. Зазвичай відповідальний виборець для того, щоб віддати свій голос за якогось політичного діяча чи кандидата, повинен зрозуміти, якого типу програму той пропонує. А в нас сьогодні популярні є такі популісти, які навіть нічого не пропонують.
З одного боку, може створюватися враження про незрілість виборця. Бо якісні вибори залежать не лише від якісних кандидатів, але і від якісних виборців. З іншого боку – це протест. Голосуючи за ефемерну особу, хтось голосує “проти”, – проти влади, способу будівництва держави, свого економічного негаразду.
Прохаю: ніколи не голосуйте “проти”. Бо голосуючи “проти”, ви, де-факто, проголосуєте проти свого майбутнього. І це абсолютно неконструктивний і безвідповідальний крок. Зрозуміло, ми не маємо ангелів, які йдуть до влади. Є 39 кандидатів, але перемогти має один. Тому дуже серйозно потрібно аналізувати, за кого ви віддасте свій голос.
Я завжди намагаюся, спілкуючись з нашими вірними, загострити їхню увагу не лише на особистості, яка подобається чи не подобається. Бо часом наші люди так орієнтуються: я буду голосувати, бо то пристойний мужчина чи гарна жінка. На жаль, такого типу настрої деколи панують. Я намагаюся питати: які завдання ви хочете дати тій особі?
Якщо ми говоримо про президента України – це найперше верховний головнокомандувач країни, яка перебуває в стані війни. Зрозумійте: обираючи президента, ви обираєте того, хто буде командувати військами і захищати нашу країну. Чи певний кандат має для цього необхідні вміння, риси, досвід, чи ні?
Так само президент є той, який відповідає за зовнішньополітичний курс України і повинен бути фігурою, яка вміє об’єднати світове співтовариство для підтримки України. Чи кандидат, якого ви хочете обрати, добре виконає це завдання? Він буде надійним в очах світової громадськості? Світові лідери будуть бачити в ньому партнера, якому можна довіряти, – довіряти свій політичний капітал, авторитет? Бо підтримка – це завжди інвестиція авторитету, фінансові важелі, навіть військові?
Думаю, що наші виборці повинні зорієнтуватися на завдання, і Церква сьогодні справді може допомогти виховати зрілого виборця, який зробить мудрий вибір.
“Найглибшим вибором є вибір між тим, чи рухатися вперед до свободи, чи повертатися назад до комуністичного рабства. Я хочу сказати: ідіть вперед”
– Ви сказали про низький рівень довіри до влади. Зокрема, він може базуватися на тому, що влада в Україні не гарантує невідворотності покарання. П’ять років після Революції гідності ми не знаємо і не бачимо покараними вбивць Небесної сотні. Навіть більше, у нас з’явилися нові жертви, у нас з’явилася Катя Гандзюк, замахи на Устименка, Стерненка. Чи є ризикованим для побудови країни залишати оцю незагоєну рану, коли нема невідворотності покарання і держава не функціонує в той спосіб, що має вершити правосуддя?
– Якщо мова йде про правосуддя, справедливість – це одна з реформ, яку дуже активно підтримала Всеукраїнська рада Церков. Якщо в Україні не буде на державному рівні вершитися правосуддя, люди відчуватимуть, що живуть у несправедливій державі, і займатимуться самосудом. Це дуже небезпечно. Це один із елементів ерозії держави як такої.
Якщо йдеться про справедливість, я думаю, що справедливість – це також і філософське поняття, яке має бути пов’язане з об’єктивною істиною. Якщо немає об’єктивної істини, немає об’єктивної справедливості. Тоді кожен має свою правду і кожен має свою справедливість.
На превеликий жаль, можна констатувати, що судова реформа вповні не відбулася. Хоча є дуже гарні, розумні люди, з якими ми спілкувалися, і багато чесних суддів, які знають і хочуть зробити все для того, щоб в Україні запанував чесний суд. Дехто говорить про провал судової реформи. Я не беру на себе відповідальність робити аж такого типу заяви. Але я абсолютно погоджуюся, що питання несправедливості пов’язане з невідворотністю покарання.
Кожен злочин має бути покараним. Хтось може сказати: як християни, які говорять про любов, милосердя, прощення все ж таки наполягають на невідворотності покарання за злочин? Бачите, якщо не карати за злочин, то це означає, що ми дозволяємо такій поведінці повторюватися. Не засуджуючи і не караючи злочинця, ми стаємо співучасниками злочину. Тобто не карати за зло є злом.
Працівник високого кабінету, олігарх, священнослужитель, архиєрей, простий робітник чи простий громадянин – ми всі повинні мати абсолютно однакову позицію перед законом. Лише тоді ми будемо казати, що маємо державу, яка поважає гідність кожної людської особи. Робімо це разом, щоб відбулася судова реформа.
Пригадую собі в контексті дискусії ВРЦ одну ситуацію. Хтось із наших братів сказав так. Коли людина, яка пережила суд, відчує, що він виніс справедливе рішення, спонтанна реакція – “Є Бог на світі”. Тому справедливе судочинство один із виявів присутності Бога, вищої справедливості в нашому людському соціумі.
– Згідно з соціологією, найбільшу довіру в суспільстві мають: Церква, волонтери та ветерани. І ці категорії також виступають за проведення складних і важливих реформ. Але люди натомість ведуться на обіцянки про низькі тарифи. Чому, на вашу думку, так відбувається?
– Мені важко пояснити, чому люди, попри висловлену довіру, не дослухаються до нашого голосу. Проте ми робитимемо те, що маємо робити. Будемо й далі наголошувати: голосуйте так, щоб популісти не прийшли до влади. Церкви розуміють сьогодні, що довіра – це теж наша відповідальність, релігійних лідерів, військових і волонтерів. Кредит довіри ми можемо інвестувати в певні справи, ініціативи чи навіть певні політичні позиції. Тому робімо це разом.
– Світ сьогодні ставить перед Церквою нові виклики, серед яких, зокрема, ліберальні цінності. Наскільки Церква готова адаптуватися до цих новин викликів?
– Коли йдеться про свободу, рівність – це цінності. Але коли йдеться про гендерну ідеологію, інші види співжиття, які називають подружжям, чи інші речі, що їх називають ліберальними цінностями, то тут я можу вести дуже глибоку дискусію. Ба більше, такого типу гедоністичні тенденції часом називають навіть правами людини, хоч такого типу речі важко назвати правами.
Що ми вкладаємо, як Церква, у поняття цінностей, які лягли в основу нашої київської цивілізації? Ми маємо традиційне уявлення про мудрість. Ми кажемо, що справжня мудрість – це Бог, в якого ми віримо. Давні євреї вважали, що 10 Божих заповідей – це рецепт, підказка мудрості Божої, як правильно чинити в усіх випадках життя.
Такого типу розуміння Божественної мудрості лягло в основу християнського фундаменту нашого буття. Тут ідеться про гідність людини, святість людського життя, рівність чоловіка і жінки, святість подружжя, справжню справедливість, спільне благо, кодекс честі воїна, професійний обов’язок тих, які виконують служіння в нашому суспільстві. Це ми називаємо справжніми автентичними цінностями. Заохочую всіх тих, хто справді шукає істинної свободи, ставити перед собою ці цінності.
– Другий тур президентських виборів збігається з Вербною неділею. Великий піст припадає на розпал виборчої кампанії. Яку настанову ви хочете дати своїм вірним у зв’язку з таким збігом?
– Великий піст – це певна дорога, що в духовному сенсі розуміється як шлях Ізраїлю пустелею, який іде від рабства до свободи. Головною подією виходу є момент визволення, коли Господь Бог дарує свій закон. Люди, що ввійшли до пустелі, – це були розрізнені племена, які нарікали і на Бога, і на Мойсея, згадували цибулю в Єгипті, постійно думали, чи йти вперед, чи повертатися назад, чи обстоювати свою свободу, чи йти в цю обітовану землю, чи прожити рабами тихо, мирно, ситно, але терпіти.
Ось вся ця дорога до Пасхи, якою ми будемо йти, – це дорога до свободи. І дороговказом на ній стоять Божі заповіді. Я думаю, що дуже провидінно, що цей духовний шлях збігається із шляхом до виборів. Бо багато хто думає сьогодні: чи Революція гідності мала сенс? Чи варто було пускатися в дорогу до тієї свободи, до тої європейської мрії, демократії, вільної, незалежної, соборної України? Чи нам ліпше сказати: не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно, повертайтеся назад до Радянського Союзу? Бо така ностальгія є – правда?
На мою думку, найглибшим вибором є вибір між тим, чи рухатися вперед до свободи, чи повертатися назад до комуністичного рабства. Я сьогодні хочу сказати: ідіть вперед. Ця дорога вперед до свободи, до гідності, на яку покликав нас Господь через жертву Героїв Небесної сотні, – це шлях, який має бути незворотним.
